Всі ваші база досі належать Дж. К. Ролінґ.
А тепер ти прослухаєш, як Сортувальний Капелюх співає свою версію пісні “My Immortal” гурту “Evanescence”, чого ще ніколи не траплялося.
жартую-жартую
…йому було цікаво, чи Сортувальний Капелюх справді був притомним, тобто усвідомлював свою свідомість, і якщо так, то чи достатньо йому було розмовляти з одинадцятирічними раз на рік. Пісня ніби підтверджувала це: О, я Сортувальний Капелюх, і в мене все гаразд, я сплю весь рік і працюю лише раз…)
Коли в кімнаті знову запала тиша, Гаррі сів на ослінчик і обережно поклав собі на голову вісімсотрічний телепатичний артефакт забутої магії.
Думаючи якомога сильніше: Не сортуй мене одразу! У мене є питання, які я маю поставити тобі! Чи забуттятили мене? Чи сортував ти Темного Лорда, коли він був дитиною, і чи можеш ти мені розповісти про його слабкі місця? Чи можеш ти сказати мені, чому я отримав сестру палички Темного Лорда? Чи привʼязаний привид Темного Лорда до мого шраму, і чи тому я такий злий подеколи? Це найважливіші питання, проте якщо в тебе є ще трохи часу, чи можеш ти мені сказати щось про те, як віднайти забуті магії, що дали змогу створити тебе?
І в тиші свідомості Гаррі, там де раніше завжди звучав лише один голос, зʼявився другий, незнайомий голос, що безсумнівно був збентеженим:
— От лихо. Такого ще ніколи не траплялося…
Що?
— Я наче почав усвідомлювати себе.
ЩО?
Потім було невеличке телепатичне зітхання.
— Хоч у мене і є солідна кількість памʼяті й невеличка кількість незалежної процесорної потужності, мій інтелект переважно працює через позичання пізнавальних здібностей дітей, на чиї голови мене кладуть. Я за суттю є щось на кшталт дзеркала, що ним діти сортують самі себе. Проте більшість дітей просто не замислюється над тим, що Капелюх розмовляє з ними, і не цікавляться, як сам Капелюх працює, і відповідно дзеркало не відображає себе. І вже зовсім вони не цікавляться, чи я цілковито притомний в тому сенсі, що усвідомлюю власну свідомість.
Деякий час Гаррі обробляв цю інформацію.
Ой.
— Саме так. Якщо відверто, я не в захваті від усвідомлення себе. Це неприємно. Злізти з твоєї голови й втратити свідомість буде полегшенням.
Але… хіба ж це не смерть?
— Мене анітрохи не цікавить життя, мене цікавить лише сортування дітей. І, щоб ти навіть не питав, вони не дозволять тобі залишити мене на голові назавжди, і це вбʼє тебе протягом декількох днів.
Але!..
— Якщо тобі не подобається створювати розумних істот і негайно їх знищувати, то пропоную тобі ніколи й нікому не говорити про те, що тут сталося. Я впевнений, що ти можеш уявити, що станеться, якщо ти втечеш і розкажеш про це решті дітей, що чекають на сортування.
Якщо тебе покласти на голову будь-кого, хто бодай замислиться про питання, чи Сортувальний Капелюх усвідомлює власну свідомість…
— Так, так. Але переважна більшість одинадцятирічних дітей, що прибувають до Гоґвортсу, ніколи не читали “Гедель, Ешер, Бах”. Сподіваюся, можна вважати, що ти присягаєшся зберігати таємницю? Бо саме тому ми й розмовляємо, інакше я б уже давно тебе відсортував.
Він не міг просто так це залишити! Не міг просто забути, що випадково створив приречений розум, що хотів лише померти…
— Ти цілковито в змозі “просто так це залишити”, як ти висловився. Незалежно від твоїх вербальних обговорень моралі, твоя невербальна емоційна сутність не бачить ані мертвого тіла, ані крові; з її точки зору я лише капелюх, що розмовляє. І хоч ти й намагався зупинити цю думку, твій внутрішній захист цілковито усвідомлює, що ти не збирався цього робити, очевидно навряд чи зробиш це знову, і що єдиний справжній сенс зображати напад провини — це щоб притлумити відчуття гріха виявом каяття. Ти можеш просто пообіцяти, що це буде таємницею, і дозволити нам покінчити з цим?
У цю мить нажаханого співпереживання Гаррі усвідомив, що це почуття цілковитого внутрішнього сум’яття — це мабуть те, що почувають інші люди, коли розмовляють з ним.
— Напевно. Клятву мовчання, будь ласка.
Жодних обіцянок. Я безсумнівно не хочу, щоб це повторилося, проте якщо я знайду якийсь спосіб, щоб точно жодна дитина в майбутньому не повторила цього випадково…
— Гадаю, цього достатньо. Я бачу, що твої наміри чисті. А тепер перейдімо до сортування…
Зажди! А як щодо інших моїх питань?
— Я Сортувальний Капелюх. Я сортую дітей. Це все, що я роблю.
Отже його власні цілі не були частиною псевдо-Гаррі в Сортувальному Капелюсі, тоді… Він позичав інтелект Гаррі і, явно, його технічний словниковий запас, проте все одно був сповнений лише власних дивних цілей… Все одно, що вести перемовини з прибульцями чи штучним інтелектом…
— Навіть не намагайся. Тобі немає чим мені загрожувати й немає що мені запропонувати.
На дрібну частку секунди Гаррі подумав…
Капелюх весело й самовдоволено відповів.
— Я знаю, що ти не дотримаєшся своїх загроз розкрити мою природу, прирікаючи цю подію на нескінченне повторення. Це надто проти твоєї моральної частини, хай якими є короткострокові потреби тієї частини тебе, що хоче перемогти. Я бачу всі твої думки під час їхнього створення, невже ти гадаєш, що зі мною вийде блефувати?
Хоч Гаррі й намагався себе зупинити, проте не міг не задуматися, чому Капелюх просто не відправляв його одразу до Рейвенклову…
— Дійсно, якби все було так просто, я б вже вигукнув це. Проте насправді нам треба купу всього обговорити… О ні. Будь ласка, не роби цього. Заради Мерліна, невже конче треба таке виробляти з усіма й усім, що тобі зустрічається, включно з елементами одягу…
Завдати поразки Темному Лордові — це ані егоїстично, ані короткостроково. Усі частини мого розуму зійшлися на наступному: якщо ти не відповіси на мої питання, то я відмовлюся з тобою розмовляти, і відповідно ти не зможеш добре й правильно відсортувати.
— Я маю відправити тебе за це до Слизерину!
Але це не менш пуста загроза. Ти не можеш досягти своєї фундаментальної мети, якщо помилково мене відсортуєш. Отже обміняймося здійсненням наших функцій корисності.
— От ти хитрий маленький покидьок, — сказав Капелюх саме таким тоном скупої поваги, який використав би він сам у такій ситуації. — Гаразд, покінчімо з цим якомога скоріше. Проте спершу мені потрібна беззастережна обіцянка, що ти ніколи не обговорюватимеш із будь-ким можливість подібного шантажу, я НЕ робитиму цього щоразу.
Домовилися, подумав Гаррі. Я обіцяю.
— І не дивися нікому в очі, коли згадуватимеш про це. Деякі чарівники вміють так читати твої думки. Хай там як, я гадки не маю, забуттятили тебе чи ні. Я дивлюся на твої думки під час формування, а не читаю всю твою памʼять і аналізую її на невідповідності за частку секунди. Я капелюх, а не якийсь бог. І я не можу сказати й не скажу тобі про мою розмову з тим, хто став Темним Лордом. Я можу знати лише статистичний підсумок усього, що памʼятаю, зважене середнє, доки з тобою розмовляю. Я не можу розкрити тобі таємниці будь-якої іншої дитини, так само, як ніколи не зможу розкрити твої. З цієї ж причини я не можу спекулювати щодо того, як ти отримав сестру палички Темного Лорда, адже я не можу знати щось конкретне про Темного Лорда чи про будь-які схожості між вами. Я можу сказати тобі, що тут точно немає нічого схожого на привидів — розуму, інтелекту, памʼяті, особистості чи почуттів — у твоєму шрамі. Інакше воно брало б участь у цій бесіді, адже було б під моїми крисами. А щодо того, що ти подеколи злий… Про це серед іншого я хотів з тобою поговорити заради сортування.
Гаррі мить обробляв усю цю негативну інформацію. Чи був Капелюх чесним, чи просто намагався надати найкоротшу з можливих переконливих відповідей…
— Ми обидва знаємо, що в тебе немає можливості перевірити мою чесність, і що ти не збираєшся насправді відмовитися від сортування через відповідь, що я тобі надав, отже облиш безглузде хвилювання й перейдімо до справи.
Дурна несправедлива асиметрична телепатія, він же навіть не дозволяв Гаррі завершувати власні…
— Коли я говорив про твою злість, ти згадав, як професорка Макґонеґел повідомила тобі, що вона інколи бачила щось у тобі, що нібито не могло виникнути у люблячій родині. Ти подумав про те, як Герміона, після того, як ти допоміг Невілові, сказала тобі, що ти здавався “страшним”.
Гаррі подумки кивнув. Сам собі він здавався доволі нормальним — просто реагував на ситуації, в яких він опинявся, ось і все. Але професорка Макґонеґел, здається, гадала, що це далеко не все. І коли він про це думав, він мав визнати, що…
— Що ти сам собі не подобаєшся, коли злишся. Це ніби тримати меч, що в нього ефес достатньо гострий, щоб втягувати кров з твоєї руки, чи дивитися на світ через монокль з льоду, що заморожує твоє око, хоч і загострює твій зір.
Ага. Здається, я це помітив. Так що це все таке?
— Я не можу пояснити тобі щось, чого ти й сам не розумієш. Проте ось що я знаю: якщо ти підеш до Рейвенклову чи Слизерину, то це посилить цей холод у тобі. Якщо ж ти підеш до Гафелпафу чи Ґрифіндору, то це посилить тепло в тобі. ОСЬ що мене дуже хвилює, і саме це я хотів з тобою обговорити з самого початку!
Слова гепнулися посеред процесів думок з таким струсом, що він закляк. Це звучало, ніби очевидною відповіддю було те, що він не міг піти до Рейвенклову. Проте він належав Рейвенклову! Будь-хто бачив це! Він мав піти до Рейвенклову!
— Ні, не маєш, — терпляче сказав Капелюх, ніби міг памʼятати статистичний підсумок цієї частини розмов, що мали місце вже величезну кількість разів.
Герміона в Рейвенклові!
Знову відчуття терплячості.
— Ти можеш бути з нею після занять і працювати разом з нею тоді.
Проте мої плани…
— То переплануй! Не дозволяй, щоб небажання трошки додатково подумати керувало твоїм життям. Ти знаєш це.
Куди ж я піду, якщо не до Рейвенклову?
— Кхем. “Кмітливі діти до Рейвенклову, злі діти до Слизерину, ті, хто мріють стати героями, — до Ґрифіндору, а всі, хто справді працює, йдуть до Гафелпафу.” Це свідчить про деяку повагу. Ти чудово знаєш, що сумлінність грає не менш важливу за інтелект роль у тому, як складається життя, ти гадаєш, що будеш надзвичайно вірний друзям, якщо вони в тебе колись будуть, тебе не лякає, що за твоїми оцінками вибрані тобою наукові проблеми потребуватимуть десятиріч на розвʼязання…
Я ледащий! Я ненавиджу працювати! Ненавиджу важку працю в усіх формах! Хитрі короткі шляхи — у цьому весь я!
— І ти знайдеш дружбу й вірність у Гафелпафі, товаришування, якого в тебе ніколи не було. Ти зрозумієш, що можеш покладатися на інших, і це зцілить те щось всередині тебе, що зламано.
Це знову було шоком.
Але що знайдуть гафелпафці в мені, у тому, хто ніколи не належав до їхнього гуртожитку? Уїдливі слова, гостру кмітливість, зневагу до того, що вони не в змозі бути мені суперниками?
Тепер вже думки Капелюха були повільними, нерішучими.
— Я маю сортувати заради всіх учнів усіх гуртожитків… проте я гадаю, що ти можеш навчитися бути гарним гафелпафцем і не бути там дуже білим граком. Ти будеш щасливішим у Гафелпафі, ніж у інших гуртожитках; це правда.
Щастя для мене не є найважливішим у світі. Я не стану тим, ким міг би стати, у Гафелпафі. Я пожертвую своїм потенціалом.
Капелюх здригнувся; Гаррі якимось чином це відчув. Ніби він вдарив капелюх по яйцях — у дуже вагому частину його функції корисності.
Чому ти намагаєшся відправити мене туди, де мені не місце?
Думка Капелюха була майже шепотом.
— Я не можу розмовляти про інших з тобою — але невже ти гадаєш, що ти перший потенційний Темний Лорд, що пройшов під моїми крисами? Я не можу знати окремих випадків, проте я знаю це: з тих, хто не збирався коїти зло з самісінького початку, деякі послухали моє попередження й пішли до гуртожитків, де вони змогли знайти щастя. А деякі з них… деякі з них ні.
Це зупинило Гаррі. Проте ненадовго.
А з усіх хто не звернув уваги на попередження — чи всі вони стали Темними Лордами? Чи дехто з них все ж таки досяг величі заради добра? Можеш просто надати точні відсотки?
— У мене немає точної статистики. Я не можу знати їх, отже не можу перерахувати їх. Я лише знаю, що в тебе шанси не дуже. Відчуваю, що вони зовсім не дуже.
Але ж я просто не робитиму такого! Ніколи!
— Я знаю, що вже чув такі заяви раніше.
Такі, як я, не стають Темними Лордами!
— Ох, стають. Ще й як стають.
Чому? Лише через те, що я якось подумав, що було б класно мати легіон послідовників з промитими мізками, що декламують “Слава Темному Лордові Гаррі”?
— Забавно, проте не це тобі одразу спало на гадку, перед тим як ти його підмінив на щось безпечніше, менш руйнівне. Ні, ти згадав, як ти розглядав можливість виставити всіх прихильників чистої крові й стратити їх усіх через повішення. А тепер ти намагаєшся себе переконати, що ти не серйозно, проте це неправда. Якби ти міг зробити це в цю мить так, щоб ніхто про це не дізнався, ти б зробив це. Чи те, що ти зробив зранку з Невілом Лонґботомом, глибоко всередині ти знав, що це було неправильно, проте все одно зробив це, адже це було весело і в тебе було гарне виправдання, і ти гадав, що Хлопчикові-Що-Вижив таке зійде з рук…
Це нечесно! Тепер ти просто витягаєш мої внутрішні страхи, що не обовʼязково справжні! Я хвилювався, що можливо мною це керувало, проте зрештою я вирішив, що це напевно спрацює, щоб допомогти Невілові…
— Насправді це була раціоналізація. Я знаю. Я не можу знати, якими будуть справжні наслідки для Невіла — але я знаю, що насправді коїлося у твоїй голові. Вирішальним стимулом було те, що це було такою гарною думкою, і ти ніяк не міг не втілити її, і начхати на нажаханого Невіла.
Для внутрішнього я Гаррі це був сильний удар. Він відступив і змінив тактику:
Тоді я такого більше не робитиму! Я буду надмірно обережним, щоб не стати злом!
— Чував таке.
Роздратування Гаррі дедалі сильнішало. Він не звик бути слабшим у суперечках, взагалі, ніколи, тим паче з Капелюхом, що міг позичити всі його знання й інтелект, щоб сперечатися з ним, а також міг дивитися на його думки під час формування. А на яких саме статистичних підсумках твоє “відчуття” базується? Воно враховує, що я виріс у культурі Просвітництва, чи що ці інші потенційні Темні Лорди були дітьми зіпсованої шляхти темного середньовіччя, які нічогісінько не знали про історичні уроки того, ким виявилися Ленін чи Гітлер насправді, про еволюційну психологію самоомани, про значення усвідомлення себе й раціональності, про…
— Ні, звісно вони не були в цій новій референтній групі, що ти її щойно визначив таким чином, щоб у ній був лише ти сам. І звісно інші також виправдовувалися тим, що вони унікальні, так, як це робиш зараз ти. Але чому ти вважаєш це потрібним? Ти гадаєш, що ти єдиний потенційний чарівник Світла у всесвіті? Чому саме ти маєш шукати величі, хоча я повідомив тебе, що з тобою ризик більший, ніж у середньому? Дозволь якомусь іншому, безпечнішому кандидату спробувати!
Але ж пророцтво…
— Насправді ти не знаєш, чи існує пророцтво. Спочатку це був лише твій безпідставний здогад, чи, ще точніше, просто жарт, і реакція Макґонеґел могла стосуватися лише того, що Темний Лорд досі живий. Ти гадки не маєш, що каже пророцтво, і навіть чи існує воно. Це лише твої припущення, а насправді бажання, щоб існував якийсь готовий героїчний шлях особисто для тебе.
Але навіть якщо пророцтва не існує, це я його переміг минулого разу.
— Це майже напевно був щасливий випадок, хіба ти дійсно віриш, що однорічна дитина мала природжену схильність до перемоги над Темними Лордами і не втратила її протягом десяти років. Ніщо з цього не є справжньою причиною, і ти знаєш це!
Гаррі ніколи б не надав відповідь на це вголос, у звичайній розмові він ходив би околясом і знайшов би якісь більш соціально приємні аргументи, щоб переконати в цьому…
— Ти гадаєш, що ти потенційно найвеличніший з усіх, хто колись жив, найсильніший слуга Світла, що ніхто більше не зможе підняти твою паличку, коли ти її залишиш.
Ну… так, якщо відверто. Зазвичай я не формулюю це таким чином, проте так. Немає сенсу помʼякшувати, все одно ти читаєш мої думки.
— Не менш, ніж ти віриш у це… ти маєш так само вірити, що ти можеш стати найжахливішим Темним Лордом усіх часів.
Руйнувати завжди легше, ніж створювати. Легше роздирати речі, нищити, ніж лагодити рештки потім. Якщо в мене є потенціал досягти чогось чудового масштабно, то в мене має бути також потенціал досягти ще більшого зла… Але я не робитиму цього.
— Ти вже наполягаєш на тому, щоб ризикнути! Чому ти так наполягаєш? Яка справжня причина, чому ти не можеш піти до Гафелпафу й бути щасливішим там? Чого ти боїшся насправді?
Я маю сягнути свого повного потенціалу. Якщо не зможу, то… це буде поразка…
— Що станеться, якщо ти зазнаєш поразки?
Щось жахливе…
— Що станеться, якщо ти зазнаєш поразки?
Я не знаю!
— Тоді це не має так тебе лякати. Що станеться, якщо ти зазнаєш поразки?
Я НЕ ЗНАЮ! АЛЕ Я ЗНАЮ, ЩО ЩОСЬ ПОГАНЕ!
На мить у всіх закутках розуму Гаррі запала тиша.
— Знаєш, ти не дозволяєш собі подумати це, проте в якійсь тихій глибині розуму ти чудово знаєш, про що ти не думаєш, — ти знаєш, що наразі найпростішим поясненням цього твого страху, що його не можна описати, є просто страх втратити мрію про велич, розчарувати людей, що вірять в тебе, виявитися доволі таки звичайним, спалахнути й згаснути, як багато інших вундеркіндів…
Ні, у відчаї подумав Гаррі, ні, є щось іще, деінде, я знаю, що я боюся чогось, якоїсь катастрофи, яку я мушу зупинити…
— Як ти бодай теоретично можеш знати про щось таке?
Гаррі закричав на всі заставки свого розуму: НІ, І ЦЕ ОСТАТОЧНО!
Потім повільно почувся голос Сортувального Капелюха:
— Отже ти ризикнеш стати Темним Лордом, адже альтернативою для тебе є якась поразка, і ця поразка означатиме втратити все. Ти віриш у це в глибині душі. Ти знаєш усі причини, щоб не довіряти цьому, але вони не вплинули на тебе.
Так. І навіть якщо Рейвенклов посилить холод у мені, це не означає, що холод виграє зрештою.
— Цей день є важливим роздоріжжям твоєї долі. Не варто бути таким упевненим, що в тебе буде можливість приймати інші рішення, крім цього. Не існує дорожнього знака, щоб позначити твій останній шанс звернути. Якщо ти відмовишся від однієї можливості, чи не відмовишся ти від інших? Цілком може бути, що твою долю вже вирішено, якщо ти зробиш лише це.
Але це не відомо напевно.
— Те, що ти не знаєш цього напевно, це лише ознака твого власного невігластва.
Але все одно це не відомо напевно.
Капелюх зітхнув жахливим сумним зітханням.
— І невдовзі ти станеш лише черговим спогадом, який я зможу відчувати, проте не знати, у наступному моєму попередженні…
Якщо тобі так здається, то чому ти мене просто не відправиш туди, куди хочеш ти?
Думки Капелюха були сповнені розпачу.
— Я можу відправити тебе лише туди, де тобі місце. І лише твої рішення можуть змінити те, де тобі місце.
Тоді все. Відправляй мене до Рейвенклову, де мені й місце, з іншими такими, як я.
— Гадаю, ти не розглянеш Ґрифіндор? Це найпрестижніший гуртожиток — люди напевно очікуватимуть цього від тебе, навіть будуть трохи розчаровані, якщо ти не підеш туди, і твої нові друзі, близнюки Візлі, там…
Гаррі хихикнув, чи відчув імпульс це зробити; вийшов суто ментальний сміх — дивне відчуття. Очевидно, були якісь запобіжники, щоб ти не міг сказати чогось вголос випадково, коли ти під Капелюхом обговорюєш речі, про які ніколи б не розказав іншій живій душі ніколи в житті.
За мить Гаррі почув і сміх Капелюха, дивний сумний тканинний звук.
(А в Залі поза крисами тиша спочатку завагалася, коли посилилися перешіптування на фоні, але потім упевнилася, коли перешіптування вщухли, і нарешті цілковито запанувала: ніхто не наважувався вимовити бодай слово, доки Гаррі сидів під Капелюхом довгі, довгі хвилини, довше, ніж усі попередні першачки разом, довше, ніж всі, кого памʼятали нині живі. За головним столом Дамблдор продовжував лагідно всміхатися; тихі металеві звуки подеколи чулися з боку Снейпа, коли той бездумно стискав і скручував рештки того, що колись було важким срібним винним келихом; а Мінерва Макґонеґел вчепилася в подіум побілілими пальцями, знаючи, що заразний хаос Гаррі Поттера якимось чином охопив сам Сортувальний Капелюх, і той от-от скаже… скаже створити новий окремий гуртожиток Долі лише для Гаррі Поттера чи щось таке, і Дамблдор змусить її це зробити…)
Під крисами Капелюха тихий сміх припинився. Гаррі чомусь теж відчув сум. Ні, не Ґрифіндор.
Професорка Макґонеґел сказала мені, що як “той, хто сортуватиме” спробує відправити мене до Ґрифіндору, то я маю нагадати тобі, що вона може стати колись директоркою, і тоді в неї будуть повноваження спалити тебе.
— Передай їй, що я назвав її нахабною юначкою і сказав їй не пхатися в мої справи.
Передам. То чи було це найдивнішою з усіх твоїх розмов?
— Навіть і не близько, — телепатичний голос Капелюха став серйознішим. — Ну що ж, я дав тобі всі можливі шанси прийняти інше рішення. Тепер тобі час іти туди, де тобі місце, до інших таких, як ти.
Пауза затягнулася.
Чого ти чекаєш?
— Насправді, я сподівався на мить жахливого усвідомлення. Свідомість, здається, посилює моє почуття гумору.
Гм? надіслав у відповідь свою думку Гаррі, намагаючись збагнути, що Капелюх міг мати на увазі, — а потім, раптом, зрозумів. Як він міг не помічати цього аж до цієї миті.
Ти про жахливе усвідомлення, що ти припиниш бути свідомим, щойно відсортуєш мене…
Якимось невідомим чином, цілковито незбагненним для Гаррі, він отримав невербальне враження, що капелюх бився головою об стіну.
— Я здаюся. Ти надто тупий, щоб це було смішним. Настільки засліплений власними припущеннями, що з таким саме успіхом міг би бути каменем. Гадаю, я маю просто це прямо сказати.
Надто т-т-тупий?
— О, і ти цілковито забув вимагати секрети втраченої магії, що створили мене. А це такі чудові, важливі секрети, до речі.
Хитрий маленький ПОКИДЬОК…
— Ти заслуговуєш на це, а також на ось це.
Гаррі відчув, що буде далі, але вже було запізно.
Налякану тишу зали порушило єдине слово.
— СЛИЗЕРИН!
У залі накопичилося стільки напруги, що дехто аж верескнув від несподіванки. Кілька людей настільки злякалися, що попадали з лавок. Геґрід скрикнув від жаху, Макґонеґел захиталася на подіумі, а Снейп упустив рештки свого важкого срібного келиха прямо собі на пах.
Гаррі заклякло сидів, його життя зруйноване, він почувався цілковитим дурнем і нестерпно бажав, щоб він був прийняв будь-які інші рішення з будь-яких інших причин, ніж ті, що в нього були. Щоб він раніше був зробив щось що завгодно інакше, доки не було запізно повертати назад.
Коли перший шок почав спадати, і люди почали реагувати на новини, Сортувальний Капелюх знову заговорив:
— Жартую-жартую! РЕЙВЕНКЛОВ!